26.06.2007
Податкова система в Українi започаткувала свою iсторiю з VIII — XII столiть — з часiв формування Київської Русi
Найдавнiшою системою прямих податкiв на утримання княжого двору й дружини була у Київськiй Русi данина, яка сплачувалася звичайно продуктами сiльського господарства й промислiв (хутром, воском, медом, хлiбом, шкурами тощо). Збирали данину, виїжджаючи на так зване полюддя (вiд “ходiння по людях”), у виглядi рiзних дарiв князю чи представникам його адмiнiстрацiї (“поклон”, “почесть”, “стан”), чи “повозом”, коли її привозили до Києва. Серед прямих податкiв видiляли дари (добровiльне пiдношення пiдданих), данину (плату пiдданих), оброк (плату за користування певними земельними надiлами, знаряддями працi тощо).
При збиранні данини виявлялися найхарактернiшi особливостi феодальної податкової системи — неврегульованiсть розмiрiв та перiодичностi збору податкiв, їх величезна кiлькiсть i рiзнорiднiсть, випадковiсть i свавiлля поборiв, збирання їх особами, що мали особисту зацiкавленiсть в максимальному доходi. Все це призводило до значних зловживань, результатом чого були заворушення i навiть повстання. Так, за лiтописом, “... пiшов Ігор на деревлян i, перемiгши, наклав на них данину, бiльшу вiд Олегової [...].I добув вiн собi ще до попередньої данини, i чинив їм насильство вiн i мужi його. А взявши данину, вiн пiшов у своє мiсто Київ. Та коли повертався назад, вiн роздумував i сказав дружинi своїй: “Ідiть ви з даниною додому, а я повернусь i походжу ще”. I вiдпустив вiн дружину свою додому, а сам повернувся, жадаючи бiльшого майна. Коли ж почули деревляни, що вiн знову iде, порадилися вони з князем своїм i сказали: “Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по однiй все стадо, якщо не уб’ють його. Так i цей: якщо не вб’ємо його, то вiн усiх нас погубить” i деревляни, вийшовши насупроти iз мiста Іскоростеня, вбили Ігоря... ”
Дружина Ігоря княгиня Ольга жорстоко помстилась деревлянам. У народi ходило багато оповiдань про те, якими хитрими способами i як люто мстилася Ольга деревлянам за смерть чоловiка. Ольга в переказах стала взiрцем хитрої княгинi, а Олег — взiрцем хитрого князя. Проте смерть Ігоря примусила навiть хитру княгиню “уважно поставитися до справи оподаткування людностi”.
З 947 року Ольга започаткувала стабiльне стягнення податкiв, запровадивши “становища” — адмiнiстративно-фiнансовi пункти для збирання данини, використавши для цього стародавнi центри сiльських общин — погости, а також “уроки” та “устави”, якi визначали розмiри та змiст зборiв, що сплачувалися тоді переважно хутром. Це й була перша, вiдома iсторикам, реформа податкової системи в Українi.
За правлiння правнука Ольги князя Ярослава Мудрого було складено перший писемний звiд законiв — знамениту “Руську правду”, складовою частиною якої був i “Покон вiрний”, яким детально реггламентувалася система оподаткування. Одиницею оподаткування був “дим”, або подвiр’я, що мало певний земельний надiл (у середньому — 15 га). 20 — 30 “димiв” становили “дворище” — об’єднання родичiв, котрi спiльно несли податковi зобов’язання. “Дворища”, у свою чергу, об’єднувались у громади, на чолi яких стояли старости. Та частина населення, яка мусила платити усi податки i виконувати повинностi на користь держави, називалася “чорними” людьми, або “черню”. До речi, першi вiдомi календарi у Київськiй Русi були пов’язанi, як i в iнших країнах свiту, саме з календами — перiодами стягнення податкiв.
Основою грошових надходжень були мита i штрафи. Бiльшiсть становили торговельнi мита: “вага” i “мiра” — за зважування i вимiр; “мит” — за провезення товарiв через мiськi застави; “перевiз” — перевезення товарiв через рiчку. “Гостинне” i “торгове” мита стягувалися за право мати склади i проводити торжища. Внутрiшня торгiвля велася переважно на торгах у спецiально вiдведених мiсцях i в чiтко визначений час.
У Києвi, примiром, це були торговища на Подолi (тепер Контрактова площа), Бабин Торжок на Горi (поблизу теперiшньої Андрiївської церкви), де йшла жвава зовнiшня торгiвля. Адже через Київ проходив знаменитий шлях “iз варяг у греки”.
У Київськiй Русi iснувала власна грошова система. Спочатку грiшми була худоба, потiм — куни з цiнного хутра. Наприкiнцi Х ст. почали користуватися срiблом, з якого робили злитки, що називалися гривнами (приблизно 200 г). Дрiбнiшими грошовими одиницями були ногати, куни, рєзани, веверицi. Наприкінці Х — на початку ХІ ст. в Київськiй Русi почали карбувати власну монету, яка дiстала назву “златник” i “срiбляник”.
Якщо в ранньофеодальний перiод серед джерел збагачення князiв i бояр вагоме мiсце займало збирання данини, то наприкiнцi ХІ ст. значення цього джерела значно зменшилось. Вiдтепер доходи феодалiв збiльшувалися за рахунок експлуатацiї залежних селян, якi жили в їхнiх маєтках. Введення власного феодального господарства стало для князiв та бояр бiльш вигiдним, нiж збирання данини з вiльних селян-общинникiв.
Феодальна власнiсть на землю мала iєрархiчний характер. Князi окремих феодальних володiнь були у васальнiй залежностi вiд великого князя київського, платили йому податки i самi мали озброєнi дружини.
Великий київський князь зосередив у своїх руках обширнi приватнi володiння, розпоряджався державними общинними землями, якi роздавав дружинникам. Крiм доходiв вiд власного господарства на користь князя надходили доходи вiд суду вiри — грошовi штрафи на користь князя за вбивство i продаж — штрафи на користь князя за iншi злочини.
“Руська правда” дає яскраве уявлення про характер i органiзацiю князiвського господарства. До складу князiвської вотчини входило багато сiл, мiст, волостей. В їхнiх володiннях були тисячi коней, великi запаси хлiба, меду, вина тощо. Так, пiд час однiєї з князiвських уособиць в 40-х роках ХІІ ст. у сiверських князiв Ігоря i Святослава Ольговичiв їх противники захопили табун коней з 4000 голiв, 900 скирт жита, 500 беркiвцiв (приблизно 5000 пудiв) меду, 80 корчаг вина та iн.
У центрi кожного володiння був князiвський двiр, до якого прилягала орна земля. На дворi розмiщалися житловi й господарськi будiвлi (панськi хороми, комори, хлiви тощо). Серед адмiнiстрацiї князiвського господарства були: огнищий тiун, управитель всього князiвського дому — огнища; йому пiдпорядковувалися сiльськi тiуни i ключники, якi вiдали сiльським господарством, конюшi, якi ходили бiля коней, ратайнi старости, якi наглядали за нивами.
У князiвських вотчинах працювали в основному люди, якi в силу певних обставин, потрапляли в залежнiсть вiд феодала. Найчисельнішою групою залежного населення були смерди. Смерд мав своє приватне господарство, свого коня. Проте його майновi права були обмеженi. Так, коли залежний смерд умирав, не залишивши синiв, його майно, навiть якщо у нього була дочка, повинно було перейти до феодала.
До смердiв належали i рядовичi, якi перебували в залежностi вiд землевласника в силу “ряду” — договору. Однiєю з категорiй рядовичiв були закупи. Так називали смердiв, якi розорялися i потрапляли в кабалу до князiв i бояр. Не маючи засобiв виробництва, смерд був змушений брати у феодала “купу”, тобто позичку грiшми, i одержував вiд нього земельний надiл. Якщо закуп покидав землевласника, вiн повинен був повернути позичку. За одержану купу закуп працював у господарствi феодала.
Існувала ще одна категорiя залежного населення — iзгої. В становище iзгоїв потрапляли раби, якi звiльнялися з рабства за викуп.
У цей перiод зростало i церковне землеволодiння, особливо монастирське. Пiсля хрещення Русi було впроваджено обов’язкову церковну “десятину”. У 991 — 996 рр. при зведеннi першої кам’яної церкви Давньої Русi — церкви Богородицi, вiдомої в iсторiї як Десятинна, київський князь Володимир Святославович установив для будiвництва цього храму так звану “десятину” — десяту частину прибуткiв населення. З плином часу цей податок перетворився на добровiльнi благодiйнi пожертви на користь церкви. Церква збiльшувала своє землеволодiння завдяки даруванням князiв i бояр, а також шляхом купiвлi i обмiну земель. Так, найдавнiший релiгiйний центр Київської Русi — Києво-Печерська Лавра була одним iз найбiльших церковних феодалiв упродовж багатьох столiть (у ХVIII ст. їй належали 3 мiста, 7 мiстечок, близько 200 сiл i хуторiв, понад 70 тис. крiпакiв, 2 паперовi фабрики, 11 цегляних i 2 кiннi заводи, 6 гут, понад 150 гуралень, стiльки ж млинiв, близько 200 шинкiв). Великi доходи церква отримувала не тiльки вiд пожертв парафiян, а й вiд церковного суду, який вiдав справами, пов’язаними з порушеннями християнських обрядiв i встановленням норм сiмейного права.
У другiй половинi ХІІ — першiй половинi ХІІІ ст. велику полiтичну роль серед руських князiвств почали вiдiгравати Галицьке i Волинське князiвства. Однiєю з характерних особливостей розвитку феодальних вiдносин у Галицькiй землi було видiлення серед феодалiв дуже сильної i впливової боярської верхiвки. Багатi галицькi бояри мали власнi мiста, замки, свої дружини, своїх васалiв.
Князi роздавали великим боярам на “корм-лiння”, або “держання” (управлiння з правом одержання доходiв), навiть головнi мiста. Феодально-боярська знать перетворювалась у велику полiтичну силу, яка протиставляла себе князiвськiй владi. Боротьба мiж князiвською владою i великими боярами була боротьбою за ренту, за доходи, врештi за безумовну владу.
У цей перiод вiдбулися значні змiни в розвитку виробничих сил. Так, на змiну вiдробiтковiй рентi прийшла продуктова рента. Рента продуктами вiдрiзняється вiд попередньої тим, що при нiй селянин, як правило, виробляє весь продукт — i необхiдний, i додатковий — на своєму надiлi, на землi, яку вiн обробляє сам; вiн уже не працює в маєтку власника, а вiддає йому весь додатковий продукт натурою. При такій формi ренти безпосереднiй виробник стає бiльш самостiйним i дiстає змогу створювати деякий надлишок понад ту кiлькiсть продуктiв, яка задовольняє його необхiднi потреби. Так, в однiй iз грамот галицько-волинських князiв кiнця ХІІІ ст. вказується, що селяни i мiськi жителi повиннi були сплачувати оброк: селяни — натурою (медом, вiвцями, льоном, хлiбами, вiвсом, житом i курями), городяни — грiшми, що вказує на натуральну форму ренти.
У першiй половинi ХІІІ ст. на роздроблену Київську Русь насунула татаро-монгольська навала. Татари встановили на Русi режим систематичного терору, безперервно грабували населення i чинили масовi вбивства. Руськi князi були поставленi у васальну залежнiсть вiд Золотої Орди. Поневолювачi встановили на деяких землях завойованої ними країни свою податкову систему i для стягнення податкiв перiодично здiйснювали переписи населення, господарств та майна. Усе чоловiче населення змушене було платити на користь завойовникiв спецiальний грошовий податок — “вихiд” з кожного чоловiка та з кожної голови худоби. Крiм того, збирачi податкiв “баскаки” стягували натуральну данину (“татарщину”, “ям”, “тамгу” тощо), призначали примусовi роботи тощо. Вiд данини звiльнялося духовенство, на яке покладався обов’язок публiчно молитися за татарських ханiв.
Але, як писав Михайло Грушевський, “легше було пiд татарами, як пiд своїми князями та боярами”. Адже протягом 20 рокiв пiсля Батия з пiвнiчних росiйських князiвств нiякої данини, податей, податкiв монголи взагалi не стягували. Щоправда, з пiвденних князiвств (Чернiгова, Києва) податки брали, але мешканцi знайшли вихiд i стали активно переїжджати на пiвнiч до Коломни, Москви, Серпухова, Мурома та iнших мiст Русi.